укр | рус
Про Центр Сім`я Реріхів Еволюційні діяння Реріхів Сонячна академія Гуманна педагогіка Наукова діяльність В майбутнє через культуру Контакти Видавнича діяльність


Книги поштою. Нові поступлення
Без серця що зрозуміємо?
Автор: Амонашвили Ш.О. Сторінок:
Є в наявності
Ціна: 30грн.
Ознайомитись
Поспішайте діти, будемо вчитися літати
Автор: Амонашвили Ш.О. Сторінок:
Є в наявності
Ціна: 30грн.
Ознайомитись

Фотогалерея ПКПЦ


  Головна » Сім`я Реріхів
Олена Іванівна Реріх

Імена Миколи Костянтиновича Реріха та його синів Юрія Миколайовича й Святослава Миколайовича сьогодні відомі в нашій країні кожній культурній людині. Однак ім'я четвертого члена родини – дружини М.К. Реріха Олени Іванівни – навряд чи про що говорить більшості людей, за винятком фахівців. Тим часом, за свідченням усіх трьох Реріхів, саме вона була істинним лідером і духовним центром сім'ї. Олена Іванівна була видатним російським мислителем і подвижником ХХ століття.

12 лютого 1879 року в родині петербурзького архітектора Івана Івановича Шапошнікова народилася дівчинка, яку назвали Олена. Дружина Івана Івановича – Катерина Василівна Голеніщева-Кутузова була двоюрідною онучкою полководця й героя війни 1812 року Михайла Іларіоновича Кутузова. По жіночій лінії рід його був пов'язаний також із князем Дмитром Пожарським, який врятував Росію від поляків за двісті років до навали французів.

Голеніщеви-Кутузови були пов'язані з родом Мусоргських, які походили від Рюрика. Сам композитор доводився двоюрідним братом сестрам Голеніщевим-Кутузовим.

У своїй нотатці«Рід Шапошнікових» Олена Іванівна писала: «Прадід батька мого приїхав у Росію за часи Петра Великого. Під час відвідування Петром Прибалтійського краю прадід був бургомістром міста Риги й підніс Петру чудову шапку Мономаха, вишиту дорогоцінним камінням і обшиту бобром. Імператор залишився задоволений прийомом і запросив прадіда приїхати в Росію та прийняти російське підданство з новим ім'ям Шапошнікова, як натяк на отриманий дарунок».

 

Дівчинка росла на рідкість чуйною до краси в усіх її проявах. Не зважаючи на няньок, різних бонн і вчительок, вона була самостійною і найбільше любила бавитися на самоті. Однолітки стомлювали її і не залишали жодного враження

Елена Ивановна (справа), Юрий и Святослав Рерихи. Бологое, 1913Інтерес до книг виник із ранніх років. Книги стали кращими наставниками та друзями. Першою та найбільшою радістю були два томи Біблії з ілюстраціями Густава Доре. Книги ці впродовж багатьох років були їй джерелом щирої радості. І коли вона підросла, то вже сама, потайки, тягла з кабінету батька товстий том, згинаючись від його ваги, тягла в свою кімнату, де могла знову споглядати улюблений Образ Христа й страждати його стражданнями.

Серед найперших книг були й дві стародавні книги «Подорож Центральною Азією та Далеким Сходом». Ці два товстелезні томи віддали в повне розпорядження дівчинки, оскільки вони служили їй замість подушок на стільці за великим столом. Вона любила розглядати їхні рясно ілюстровані сторінки, і в такий спосіб дівчинка рано познайомилася з природою, етнографією й життям Далекого Сходу, що, звичайно, залишило свій слід в уяві й свідомості, ще не захаращених бездарними й брехливими творами для дітей.

Навчання давалося дуже легко, до семи років дівчинка читала й писала трьома мовами. В дев'ять років дівчинка вступила до 1 класу Маріїнської жіночої гімназії.

Десь у віці дев'яти років і навіть раніше в дівчинки прокинулася гостра жалість до всіх нещасних і знедолених. Часто вечорами, лежачи в ліжку, дівчинка уявляла собі, як вона з купою теплих речей іде в зимову холоднечу темними вулицями і, знаходячи напівзамерзлих дітей або ж старих людей, закутує їх і везе до себе додому, щоб напоїти гарячим чаєм із варенням і булочками. І так жваво уявляла собі радість врятованих у її уяві людей, що в стані захоплення проливала сльози розчулення.

Тоді ж зароджувалися думки про Орден або Громаду Сестер, які несли б у народ знання й допомогу швидку й необхідну в усіх галузях життя. Виникали думки і про створення ясел або дитячих садків. Думалося й про кращі умови життя для родин робітників фабрик, звичайно, такі думки зароджувалися під впливом розповідей годувальниці дівчинки, чоловік якої був робочим на Путилівському заводі.

Сильна та яскрава риса в характері дівчинки – жагуча любов до природи й до самотності – чітко проявилася з раннього дитинства. Найбільш щасливі хвилини й години пригадувалися їй саме під час такої самотності чи милування природою на самоті. Дівчинка палко любила зустрічати ранок на природі, коли вона, до початку неминучих щоденних занять із різними вчительками, могла одна прибігти в улюблені місця саду й насолодитися тишею й красою ранку.

В юнацькі роки Олена Іванівна проявила себе як обдарована піаністка, виступала з концертами в залі Дворянських зборів у Петербурзі. Старший син Реріхів Юрій Миколайович згодом згадував про матінку: «Після завершення навчання в гімназії вона закінчила музичні курси, багато працювала, грала на піаніно. Була музично високо обдарованою, дуже артистичною». Олена Іванівна закінчила Маріїнську жіночу гімназію й поступила до Санкт-Петербурзької столичної музичної школи (на Невському проспекті). Вона мала блискучі музичні здібності. Вчилася з захопленням і натхненно, готувалася до вступу в консерваторію.

В сімнадцять років у свідомості дівчинки відбувся новий різкий перелом. Вульгарність і порожнеча життя, які її оточували, яскраво постали в свідомості. Її прагнення до вищого знання ні в кому не знаходило відгуку. Мати вважала це абсолютно зайвим, батько краще розумів її, але все-таки не дозволяв їй поступити на вищі курси, побоюючись наближення й захоплення революційними ідеями. Їй було дозволено продовжувати уроки музики, але вдома, вдосконалювати знання мов з малодосвідченими француженками або англійками, теж вдома. Так звана «золота молодь», яка оточувала дівчинку, за рідкісним винятком, нічого не могла їй дати. Єдиним тоді вогником був двоюрідний брат Степан Мітусов, супутник її дитинства. Він приносив деякі непогані книги модних поетів та мислителів і знайомив із новими віяннями в мистецтві, особливо в музиці. Але все це не задовольняло її духовних потреб.

Незважаючи на свою незвичайну привабливість і жіночність, вона була наполеглива в своїх рішеннях, смілива у вчинках і завжди ясно усвідомлювала ту мету, до якої прагнула. Вона мала той дивний ступінь свободи, який давав їй можливість переборювати труднощі, що виникали на її шляху. У світських колах Петербурга її знали як людину незалежну, а інколи й просто свавільну.

В 1899 році в маєтку своєї тітки княгині Путятіної Олена Іванівна знайомиться із молодим, але вже досить відомим художником Миколою Реріхом, що займався розкопками в Новгородській губернії. Ось та людина, яку так давно очікувала її душа! Ось воно, те натхнення, яке вона так давно шукала! Любов взаємна вирішила все! Через два роки знайомство завершується шлюбом, і молоді поселяються в центрі Петербурга. В 1902 році в сім'ї народився первісток, названий Юрієм – майбутній всесвітньо відомий сходознавець, а в 1904 році – другий син, Святослав, який пішов батьковою стежкою живописця. За одностайним визнанням синів, батьківське виховання було винятковим за своєю якістю й допомогло кожному з них рано знайти свій творчий шлях і самовизначитися.

Коли Олена Іванівна вийшла заміж за Миколу Костянтиновича Реріха і з появою дітей, її рідним здавалося, що все тепер заспокоїлося, і життя її ввійшло на мирну життєву колію – дружини, матері, берегині домашнього вогнища. І навряд чи хтось із них підозрював, що з цього все тільки й почалося... І якщо когось із її співвітчизників покликала революція, то Олена Іванівна Реріх була покликана Космічною еволюцією. Те й інше не можна було порівняти. Але, незважаючи на це, вона назавжди залишилася дружиною, матір'ю й берегинею домашнього вогнища. Вона жодного разу не зрадила ні обов'язку дружини, ні матері. В ній у великій гармонії злилося небесне й земне – з усіма їхніми труднощами, завданнями, стражданнями й драматичними ситуаціями. Їй довелося винести на своїх жіночих плечах і те, й інше. Вона була ведучою, серцем, і наставником у своїй сім'ї.

Найближчими роками після весілля О.І. Реріх здійснює разом із чоловіком кілька подорожей російськими містами з метою осягненняоснов національної культури. Одночасно вона освоює на високому професійному рівні мистецтво фотографії, опановує майстерність реставратора картин, бере участь разом із чоловіком в археологічних розкопках. Період з 1906 по 1916 роки Реріхи прожили в будинку Товариства заохочення мистецтв на Мойці, де розташовувалася художня школа, директором якої був призначений Микола Костянтинович. Це петербурзьке десятиліття пройшло під знаком напружених творчих пошуків, участі в громадських і культурних рухах, дружби й спілкування з найцікавішими людьми того часу – Сєровим, Васнєцовим, Врубелем, Дягілєвим, Стравінським, Соловйовим, Городецьким, Ремізовим, Андрєєвим, Блоком, Гумільовим, Білим, Горьким. В той же час Олена Іванівна дуже цікавиться Сходом. На її спрямованість впливає східна традиція вітчизняних духовних пошуків, куди входить чимало імен. Свідчення пильної уваги до Сходу можна було знайти в творах О.С. Пушкіна, Ю.М. Лермонтова, Ф.М. Достоєвського, Л.М. Толстого, в роботах російських мислителів слов'янофільського напрямку, в роботах російських філологів А.М. Афанасьєва, Ф.І. Буслаєва, А.М. Веселовського, в мистецтвознавчій естетиці В.В. Стасова, в подорожніх нарисах про Індію О.П. Блаватської. Уважно вивчаючи ці твори, Олена Іванівна звертається до оригінальних текстів індійської філософії, де її «першими вчителями» були «Провіщення Рамакрішни», праці Вівекананди, «євангеліє індуїзму» – «Бхагаватгіта».

В Америці в 1920 році О.І. Реріх активно включається разом з Миколою Костянтиновичем у грандіозний захід – боротьбу за утвердження Пакту Миру – міждержавної конвенції, покликаної охороняти культурні цінності народів під час війн. Крім того, вона бере найактивнішу участь у створенні декількох міжнародних культурних організацій, керує низкою жіночих організацій. Одночасно вона продовжує записи першої книги Вчення Живої Етики «Листи саду М.», які були початі в 1920 році в Лондоні. Як згодом писала її учениця, директор музею Реріха в Нью-Йорку З.Г. Фосдік, вона приїхала в Америку вже сформованим, зрілим мислителем.

Е.И.Рерих во время Центрально-Азиатской экспедиции1923 рік знаменує новий етап у житті сім'ї Реріхів – початок довгоочікуваної Транс-Гімалайської експедиції. Олена Іванівна разом із чоловіком і синами була її постійним учасником від початку й до останнього дня. Перша жінка в Європі, яка пройшла такий важкий шлях, вона разом із чоловіками переборювала небезпечні обледенілі перевали, піднімалася на високогірні хребти, замерзала під холодними вітрами, оборонялася від куль розбійних голоків. На маршруті експедиції лежали стародавні монастирі: Пемаянцзе, Ташидінг, Сангачелінг, Дублінг. Душевна чарівність і щиросердечна відкритість Олени Іванівни допомагали експедиції проникати в найнедоступніші монастирі та знаходити прихильність до себе навіть найбільш зосереджених і самозаглиблених подвижників і мудреців. Незважаючи на найтяжчі похідні умови, вона зуміла завершити ще кілька книг Вчення.

 

В 1928 році, завершивши Транс-Гімалайську експедицію, в долині Кулу Реріхи створюють інститут, названий духовним ім'ям, яке Олені Іванівні дали на Сході – «Урусваті», що в перекладі з санскриту означає «сяйво ранкової зорі». Олена Іванівна стає почесним президентом-засновником інституту, який займався проблемами археології, геомагнетизму, рослинництва, біохімії, медицини. І тут ще раз можна здивуватися. Витончений знавець мистецтва, унікальний філософ, вона досить легко орієнтувалася в наукових проблемах, якими займався Інститут, і часто скеровувала їх з мудрістю добре підготовленого вченого. Її думка завжди була спрямована в майбутнє, і вона мріяла про те, що в долині коли-небудь виросте місто Знання, що перетвориться на міжнародний центр наукового співробітництва.

В 1928 році Реріхи купують будинок у долині Кулу, який розташований над священною для індусів рікою Біас. Тут Олена Іванівна прожила майже 20 років, аж до смерті Миколи Костянтиновича.

Цей період був найбільш сприятливим для Олени Іванівни в творчому плані. Саме тут відбувалася й була завершена робота над основною частиною книг Живої Етики, або Агні Йоги.

Жива Етика є морально-духовним вченням, системою поглядів і практик, що беруть свій початок, з одного боку, з далекої давнини, з іншого боку – з найбільш пекучих, моральних і екологічних проблем сьогодення. Це – Вчення Життя, яке осягає як зовнішні, так і внутрішні боки життя. За багатством прийомів, які містяться в ньому, і методів роботи людини над собою, його можна прирівняти до своєрідної енциклопедії вдосконалення. Подвійна назва вчення вказує на два головні боки цього вдосконалення – етичне очищення й пробудження невикористаних ресурсів у людині, оволодіння прихованою енергією психіки («вогненною», або «психічною», енергією). Психічна енергія розглядається в Агні Йозі як прояв безмежної споконвічної сили, розлитої в космосі, яка пронизує кожен його атом. Шанування вогню, космічного за своєю суттю, що проявляється в людині, як неприборканий імпульс до вдосконалення, бере свій початок ще зі світогляду древніх персів і греків, від Зороастра й Геракліта.

Ключ до оволодіння психічною енергією лежить, згідно з Вченням, у вихованні людського серця, розширенні свідомості й розкритті творчого потенціалу думки: «Не відходьте від життя, розвивайте властивості вашого апарату й зрозумійте велике значення психічної енергії – людської думки й свідомості як найбільших факторів, що творять».

Чимале місце у вогненному вченні відведено вихованню якостей, необхідних для будівництва життя на суспільних колективістських началах, зігрітих любов'ю та красою.

Оригінальність Живої Етики, насамперед у тому, що вона поєднує онтологію як вчення про космічні основи людського буття, етичні закони поведінки, і, зрештою, духовну практику-систему конкретних психологічних способів перетворення душевної природи людини.

 

Своєрідність О.І. Реріх як філософа в тому, що вона зуміла повернути філософію ХХ століття до традицій живого поетичного філософствування в дусі древніх мислителів Сократа, Платона, Анаксагора, Лао-Цзи, Конфуція. В той же час справді космічний розмах ідей Олени Іванівни дозволяє поставити її ім'я в ряд найбільш величних представників філософії російського космізму.

 

Агні Йога містить у собі безліч тем і напрямків думки – це й нові принципи медицини, і новий підхід до науки, і нова екологія, заснована на найтонших маловивчених зв'язках між природою та людиною. Звідси її невпинні заклики до людей зберігати чистоту, гармонію й глибоку внутрішню рівновагу, незважаючи на хаотичний натиск сучасного життя. Її попередження надзвичайно актуальні на даний час і заслуговують найсерйознішого й усебічного вивчення.

Книги Учения Живой ЭтикиО.І. Реріх попереджала: «Кожному необхідно сьогодні підвищувати психо-енергетичний потенціал, який слугує захисним екраном від потужних космічних променів. У супереч цьому можна очікувати на виникнення масових вогняних епідемій, психічних безумств і спалахів ще не відомих науці захворювань у отруєній атмосфері планети». Проголошуючи новий космічний еволюційний етап, у який вступила Земля, Агні Йога озброює людей новою зброєю духу, привчаючи жити й мислити в найтонших вогняних енергетичних середовищах.

Крім 14 книг Живої Етики до духовно-філософської спадщини О.І. Реріх – «Матері Агні Йоги» – належить багатотомник її листів до співробітників і послідовників Вчення; самостійні праці «Основи буддизму», які приєднуються до Агні Йоги; зібрання легенд різних народів «Криптограми Сходу» і життєпис Сергія Радонезького. Олена Іванівна розглядала Сергія Радонезького як «збирача землі руської», що створював духовну культуру Росії та її національний характер. Взагалі шанування національних корінь, історії та культури світилося крізь найбільш барвисті східні візерунки світогляду Олени Іванівни.

Багатотомник «Листів», посідає особливе місце у творчості Олени Іванівни Реріх. У них ми розкриваємо ще одну її іпостась – талановитого популяризатора й терплячого наставника для всіх тих, хто прагне осягнути Живу Етику. В «Листах» досконале знання суті предмета запліднене її особистим практичним досвідом. Багато сотень листів, відіслані різним кореспондентам, мають особистий, діловий, філософський характер.

Крім власних філософських праця Олени Іванівни, загальне число яких (включаючи неопубліковані), за даними Святослава Миколайовича, наближається до двохсот, до її спадщини входять також переклади, і, насамперед, два томи «Таємної доктрини» Олени Петрівни Блаватської, величезної енциклопедії з філософії, міфології й релігії древніх культур (у цілому понад 2000 сторінок).

Але ні творчість, ні нові сили не позбавили Олену Іванівну звичайних земних турбот. Життя з усіма його труднощами, турботами й невдачами залишалося з нею й було невід'ємною частиною її існування.

Реріхи прожили в Індії багато років. Прагнучи повернутися в Росію, вони так і не змогли цього зробити. Там у Гімалаях, вони пережили Велику війну, намагаючись допомогти, чим можливо, своєму народу.

У турботах про повернення на Батьківщину Микола Костянтинович пішов із земного життя. Олена Іванівна втратила не тільки чоловіка, але й багаторічного співробітника, чия творчість була нероздільно злита з її думками, з її працею. Микола Костянтинович називав її другинею. Це стародавнє слово дуже точно відповідало духу й характеру Олени Іванівни. Багато картин Реріха – результат творчості двох. Вона була надихаючим началом у цій творчості. Велику кількість полотен художник написав за задумами своєї дружини. Але її задуми були не лише в його картинах. Важко назвати хоча б одну галузь у діяльності Миколи Костянтиновича, де б їх не було. У своєму листі, до родини Фосдиків у 1948 році О.І. Реріх пише: «Рідні, любі, кожна Ваша звісточка – радість мені. Адже духовна самотність моя на Землі величезна. Сердечне розуміння й духовна гармонія, що зв'язували мене з Миколою Костянтиновичем, полегшували всі скрутні становища і освітлювали майбутнє. З його відходом ще більше зміцнилась моя відірваність від усього особистого і земного, залишилося лише яскраве бажання довезти всі зібрані скарби й передати, що можливо, голодним душам».

Ще довго після його відходу, земна люта туга стискала її космічне серце. Разом із сином Юрієм Миколайовичем вона покинула Гімалайську долину Кулу в надії повернутися на Батьківщину і ще більше попрацювати на благо «Нової країни», як вона називала Росію. В її серці ніщо не могло загасити пам'ять про Батьківщину.

На початку 1948 року Олена Іванівна і Юрій Миколайович приїхали в Делі. Їм здавалося, що після завоювання Індією незалежності та встановлення дипломатичних відносин з СРСР давня мрія про повернення на батьківщину може здійснитись. Столиця Індії зустріла їх жалобою. Великий вождь національно-визвольного руху Махатма Ганді був убитий під час молитви релігійним фанатиком. Олена Іванівна важко переживала цю смерть. З Делі вони вирушили в Бомбей, куди були перевезені частина бібліотеки, картини Миколи Костянтиновича та архів Олени Іванівни. Обоє вони, Олена Іванівна і Юрій Миколайович, чекали на прибуття в Бомбей пароплава з Росії, що повинен був доставити їм в'їзні візи.

Пароплав усе не приходив, очікування затягувалося. Закінчився спекотний сезон, потім почалися проливні дощі. Багато рукописів, що були погано захищені, зіпсувалися. Олена Іванівна переписала їх знову власною рукою. Нарешті прийшов пароплав, але віз не привіз. Батьківщина відмовила своїй Великій дочці у в'їзді.

Більше не було сенсу залишатися в спекотному Бомбеї, де Олені Іванівні було важко дихати й працювати. У Кулу, де їй усе нагадувало про Миколу Костянтиновича, вона повертатися не хотіла. Вони виїхали в Східні Гімалаї й оселилися в невеликому курортному містечку Калімпонзі. Юрію Миколайовичу вдалося зняти одноповерховий будинок з мансардою. Мансарда з низькою навскісною стелею стала спальнею й кабінетом Олени Іванівни. Там вона писала листи своїм американським друзям – про організацію Знамена Миру, про картини Миколи Костянтиновича, про видання й переклади книг Живої Етики. Вона повідомляла про нелегке становище в Індії, яка щойно скинула колоніальне ярмо, про війну в Кашмірі та багато про що інше, тому що завжди цікавилася політикою і вміла її реально й виважено оцінювати.

«Її життя на Гімалаях, – писали її сини в 1956 році, – було наповнене щоденною посиленою творчою працею. Всі години дня, навіть багато годин ночі присвячувалися цьому внутрішньому діянню. Важко собі уявити ту напругу, якої вимагала ця праця. Для нас і для всіх, хто близько з нею стикався, це духовне спілкування було немов би живим утвердженням великих істин одвічної правди. Її життя палало, як живий світильник, утверджуючи своїм прикладом існування іншого, прекрасного світу, усвідомлення якого проведе людство до нових досягнень, до нових відкриттів».

С.Н.Рерих. Портрет Е.И.РерихАле роки давалися взнаки, і вона все більше й більше стомлювалася і від важливої роботи, що тривала, і від гострих болів, які як і раніше краяли її страждаюче тіло. «Мені вже 70 років, – писала вона наприкінці життя,– і я пройшла Вогненну Йогу… як не по-земному важко приймати у фізичному тілі, серед звичайних умов, вогненні енергії. Вогненна трансмутація витончила мій організм, я гостро відчуваю всю дисгармонію й усі просторові струми, мені важко серед людей, і зараз монсун і духота, з ним пов'язана, дуже стомили мене. Серце дає часто «мертві точки» і доводиться прибігати до строфанту, цього мого рятівника. Крім того, і часу в мене мало, тому що багато годин іде на повідомлення та їхнє переписування. Зір мій теж послабшав, і мені важко писати мої записки, написані часто блідим олівцем. Усі ці записи вимагають впорядкування, а приплив нових не припиняється…». Ці пронизливі слова «не поземному важко» говорять самі за себе...

Віна добре розуміла, що часу в неї з кожним днем залишається все менше й менше, і дорожила кожною хвилиною.

Її відхід відбувся 5 жовтня 1955 року.

«Відхід Олени Іванівни був настільки болісним, – розповідав Юрій Миколайович Р.Я. Рудзітісу, – що неможливо згадувати. – Уночі приступ, лікар, якого викликали, не прийшов, сказав, що немає шофера, їй дали якісь ліки. На другий день новий приступ». І так кілька днів. Напередодні відходу розігралася страшна буря, що поламала кілька дерев поруч із будинком. 7 жовтня настав день кремації. Олена Іванівна, згадує Юрій Миколайович, «залишалася свіжою, дивно гарна, надзвичайно гарна, ясна у своєму білому одязі».

…Був сонячний осінній день... Дванадцять індійців, змінюючи один одного, понесли ноші на гору Турпіндара, де вже було приготоване кремаційне багаття. Потім там спорудили білосніжну ступу, до якої дотепер приходять прочани. Пізніше поруч зі ступою побудували жовтошапковий буддійський храм...

Чим більше проходить часу, і чим глибше ми проникаємо в сенс і героїчну творчість Олени Іванівни Реріх, тим ясніше проявляється й буде проявлятися великий сенс зробленого нею й тими, хто стояв поруч із нею. Спадщина, яку вони залишили нам, є невичерпною. Торкнувшись у часі лише краю нашої епохи, воно спрямовано своїми науковими, художніми відкриттями в Прийдешнє, в той Новий Світ, у якому героїчна творчість, що з'єднує світи різних станів матерії в ім'я еволюційного просування людства, буде не виключенням, а правилом. Саме для цього страждала й тяжко трудилася велика російська жінка, мати своїх синів, дружина свого чоловіка Олена Іванівна Реріх.


© Подільскьй культурно-просвітницький центр імені М.К. Реріха
2010-2021 р. При будь-якому використанні матеріалів і новин сайту та сателітних проектів,
гіперпосилання на www.roerich-podillya.com.ua обов'язкове.
Студія Спектр